У тепер уже щодо далекому 2014 році Неля Штепа виступала на мітингу «ДНР». І говорила в інтерв’ю про те, що хоче бачити замість української влади на Донбасі владу Путіна. Неля Штепа звинувачується в сепаратизмі. Суд триває досі. І саме на цьому суді в її користь свідчив засуджений до тюремного терміну проросійський бойовик. Що само по собі змушує нас стримано ставитися до цієї категорії осіб. Нелю Штепу включала в списки обміну Росія. Тепер Неля Штепа як ні в чому не бувало балотується на пост мера Слов’янська.

Можна багато говорити про те, що минула влада не впоралася з поставленими перед нею завданнями. І це буде правдою. Очевидно претензії можна пред’являти і слідству і політикам за 2014-2019 роки. Саме невиконання роботу минулих років пред’являють як виправдувальний аргумент критикам у відповідь на звинувачення в бездіяльності влади Зеленського щодо проросійських громадсько-політичним мереж.

Зазначу, що сама форма аргументу жалюгідна в тому сенсі, що кожну новою владу обирають з розрахунком на те, що вона повинна бути кращою за попередню. І якщо людина, обвинувачена у сприянні Росії вільно балотується на пост вже при владі нинішній – слова про те що щось колись було не дороблено «папереднікамі» втрачають будь-який сенс.

Звичайно, можна розглядати проблему існування проросійських рухів через призму суспільних настроїв. І гіркота від висунення Штепи тим сильніше від усвідомлення, що вона має всі шанси виграти вибори в Слов’янську. Місті, в якому лютувала зграя військового злочинця Ігоря Гіркіна. Місті, в якому до цих пір не знайдені всі братські могили замордованих українських активістів. Місті, яке дуже добре знає що відбувається у нього під боком – на окупованих територіях.

Не визнавати те, що в нашій країні живуть сотні тисяч людей, що відкидають право власної держави на існування – значить жити в рожевих окулярах. Але також потрібно визнати і інший факт: якщо ми сповідуємо європейські цінності і віддані демократичним принципам, ми не можемо застосовувати до цих людей китайські методи. Україна – не країна “таборів для перевиховання”. Ми сильні нашою свободою.

З огляду на це, не можна не покладати відповідальність за політику на владу. Зрештою занадто багато разів українська влада виправдовувала свою бездіяльність і свої невдачі мантрами про “не такий народ”.

У фізиці є поняття: темрява – це відсутність світла. Темрява з’являється там, де спостерігається відсутність фотонів – елементарних частинок світла. І та проросійська темрява, яка поступово охоплює нашу державу є наслідком того, що в нашому повсякденному житті спостерігається дефіцит українського світла.

Можна багато говорити про те, чому в період 2014-2019 владі не вдалося повністю впорається з російськими мережами. Але варто визнати і те, що всі п’ять років проросійська позиція перебувала за межами суспільно-допустимого дискурсу. Проросійські висловлювання піддавалися публічному осуду. І вся політика 2014-2019 років полягала в тому, щоб розширити межі українського світу на якомога більшу територію нашої країни.

Постійна робота з національними культурними символами, просування української мови, здобуття національної пам’яті, рух у бік НАТО і ЄС – все це гарантувало поступову маргіналізацію проросійського дискурсу. І зводило бар’єри проти російської ментальної агресії так само, як зміцнення збройних сил захищало наші кордони в фізичному вимірі. Проросійський наратив існував на периферії, але ніколи не допускався в стіни парламенту або кабінетів влади. Табу на призначення чиновників режиму Януковича грунтувалося на громадському консенсусі про те, що подібні особи загрожували національній безпеці і самій державності.
Для того, щоб не допустити проросійського реваншу нової влади варто було просто продовжити політику влади минулої. Однак саме за рік президентства Зеленського сталася дивна метаморфоза – проросійська позиція стала сприйматися самою владою не як щось, що загрожує самій Україні, але в якості просто ще однієї точки зору. Проросійські висловлювання з вуст депутатів “Слуги народу” не викликали жодного осуду з Банкової, і на відміну від критики Зеленського, не призводили до виключення з фракції. Поростя чиновників і силовиків другого ешелону режиму Януковича проросло в кабінетах виконавчої влади та силових структур. Під мантру про повернення на службу професіоналів. Професіоналів, чий професіоналізм, до слова, як в 2010-2014 так і зараз полягає виключно в готовності виконати будь-який ідіотський або злочинний наказ.

Сам президент легалізував зрадників своєї країни сакраментальною фразою “яка різніця”. Яка різниця – Україна чи Росія, головне щоб дорога була освітлена. І продовжив підтримувати російський наратив словами про війну, яка вигідна олігархам і постійними натяками на те, що Крим не був анексований, але його “здали”.

Згортання національної політики і розворот в бік політики пострадянської призвив до прогнозованих наслідків. Порожнини, звідки пішла проукраїнська політика стали швидко заповнюватися політикою проросійською. Просто тому, що Росія і її агентура завжди була готова закидати в просування цієї політики гроші і ресурси.

Саме тому висунення Штепи в мери Слов’янська не можна трактувати як якусь подію, вирвану з контексту. Це – не окрема помилка, але симптом, який характеризує стан нашої державної системи. І ту зону сліпоти по відношенню до п’ятої колони, яка утворилася при владі після президентських виборів 2019 року.

Взявши собі за правило боротися з проукраїнською опозицією, влада почала через ці атаки знецінювати і всю проукраїнську політику останніх років. Не помічаючи реальної небезпеки у вигляді поступового зростання російського впливу на країну. І це свідчить не просто про стан Володимира Зеленського та системи його поглядів. Але про те, що наше суспільство залишається суспільством невивчених уроків. І поки ці уроки 2014 року не засвоєні на рівні інстинкту, Україна буде приречена на російську агресію і подальшу втрату своїх територій.