Днями відбулося кілька знакових подій, що дивують своєю синхронністю. По-перше, в країну повернулися двоє беркутівців, обвинувачених у розстрілах 20 лютого 2014 року. Це було зроблено максимально публічно, з відкритим листом про бажання довести свою невинуватість і вину організаторів “державного перевороту”. Одне відоме проросійське видання опублікувало перелік травм співробітників міліції, отриманих ними під час подій Революції Гідності.

Показово, що основним видом травми там є обмороження. Що швидше характеризує ставлення до міліціонерів з боку влади і командувачів, ніж з боку протестуювальників. Особливо, якщо згадати про те, що Майдан завжди відповідав на насильство, але ніколи не починав першим. І що з моменту перших вбивств на Грушевського до 18 лютого минув рівно місяць. Незважаючи на вбивства мітингувальників, залякування та насилля з боку тітушок.

І, нарешті, на одному відомому у вузьких колах крайніх правих телеканалі в США вийшов фільм, присвячений темі “державного перевороту” в Україні. Переворот, за версією автора фільму – колишнього радника Трампа Майкла Капуто, був здійснено для того, щоб Хантер Байден міг збагатитися. Злісний натовп націоналістів повалив хорошого Януковича. Снайперів завозив Саакашвілі, а розстрілами командували Парубій та Пашинський. Загалом фільм вийшов 50-хвилинним переказом шестирічної ретроспективи програми Кисельова.

Майкл Капуто, до слова, близько 7-8 років провів, працюючи в Росії. Успадкувавши звідти не лише російську дружину, а й солідні гонорари від “Газпром-медіа” і контракт на поліпшення іміджу Путіна в США. Сам Капуто в одному з інтерв’ю зізнавався, що не пишається своїм минулим. Але у 2007 році він відзначився і в Україні. Працюючи на Володимира Литвина. Іронічно, але з України Капуто привіз собі наступну дружину. За чутками, допомогти Литвину із консультантом міг Сергій Володимирович Льовочкін.

Можна, звичайно, припустити, що все вищесказане – це випадковість. Алогічне повернення людей, яким необачним рішенням Зеленського подаровано свободу – просто дуже скучили за судом і прокурорами. Публікація не просто колонки якогось чергового безіменного медведчуківського експерта про те, що Майдан – наслідок змови Сороса з марсіанами, а секретної статистики МВС (до речі, звідки ця статистка могла у них взятися?).

Фільм Капуто, що повторює всі тези російської пропаганди, – аж ніяк не наслідок російських “активних заходів”, спрямованих на ще більше відсторонення адміністрації Трампа від України та її інтересів. Просто автор вирішив заощадити на сценаристові, зібравши свою антиукраїнську мозаїку з безкоштовних кремлівських темників. Збіг? Не думаю.

Мало хто із неспеціалістів знає, що відразу після жовтневого перевороту більшовики розформували юридичні факультети в університетах. Кілька років по тому та ж доля спіткала факультети історії та філології. У школах історію припинили викладати практично відразу. Адже створення нового радянського народу – цього франкенштейна революції – вимагало своєї окремої версії реальності. Реальності, в якій гегемону було дозволено все – навіть розстріли інтелігенції. Але перед цим треба було зробити так, щоб люди забули. Витравити з їхніх голів спогади й знання про минуле. Власне кажучи, підміна реального минулого вигаданим як метод управління масами описав головний критик сталінізму Джордж Орвелл. “Хто контролює минуле – контролює майбутнє. Хто контролює сьогодення – контролює минуле”. Пам’ятаєте?

За повної пасивності й уже не такої нової української влади ми бачимо широкомасштабний наступ Росії на наш національний наратив, на наше минуле, на наші червоні лінії. На відміну від наших нетям, вітром змін занесених на крижані вершини влади, Кремль точно знає, що пам’ять про кров у центрі української столиці, героїзм протестувальників, про жертву народу, який наважився повстати проти диктатури за своє цивілізоване майбутнє – це корок, який стримує в тісному глечику джина політичної окупації.

Що поки пам’ять Майдану не знищено – жоден політик не може дозволити собі бути у формальній коаліції з ідеологічними спадкоємцями Партії регіонів. Ці спадкоємці, будучи колаборантами, можуть називати себе партією миру. Ось тільки вони назавжди залишаться спадкоємцями партії вбивць і катів.

А ще Кремль знає свою наймерзеннішу таємницю – таємницю, про яку досі не здогадується значна частина українського суспільства. Кремль чудово знає, що війну з Україною він почав задовго до перших кроків “зелених чоловічків” по кримському степу і до перших пострілів Гіркіна на Донбасі. Війна почалася з отруєнь протестуювальників російським газом. З вибитих російськими кулями очей. З генерала Бесіди й Суркова, які керували в Києві операцією з придушення Майдану, в той час як Янукович сидів у своєму Межигір’ї, як ведмідь у барлозі. З убивства Нігояна, Жизневського і Вербицького.

Війна почалася з появи на вулицях Києва одягнених у свіжу форму силовиків без знаків розрізнення, які говорять з характерним аканням.

Саме тому Росії дуже важливо переконати українців у тому, що війна стала наслідком революції. Адже тільки тоді Росія зможе зняти із себе відповідальність за злочини проти протестуювальників. Саме тому Росії дуже важливо переконати українців, що не все так однозначно. Щойно зло перестає бути злом у сприйнятті більшості українців – йому знову тиснуть руку. Зі злом можна формувати коаліцію національної єдності, зі злом можна спільно працювати над вирішенням “громадянського конфлікту” на Донбасі. Зі злом можна непогано заробляти. Особливо з російського газу та вугілля.

Російські спецслужби та їхні українські “шістки” намагаються переконати нас, що “Океанія завжди воювала з Остазією”. І начебто з цим навіть згоден наш президент. З кожним днем ​​він у прискореному режимі повторює шлях Януковича – недалекоглядного й дурного “совка”, хама й диктатора, зануреного в теплу ванну російською агентурою. Майдан для Зеленського – це щось незрозуміле. Майдан і його привид для Зеленського – це тягар. Тягар, який щодня тисне на президента України. Лякає його. І я чомусь впевнений, викликає у нього неусвідомлене відчуття власної неповноцінності. Якби його позбавили цього тягаря – він був би тільки вдячний. Адже тоді зникла би потреба приховувати свої справжні думки. І свої справжні цілі. Можна було б спокійно об’єднатися із різноманітними колаборантами для поступового впихування Донбасу в тіло України на російських умовах. Можна було б посадити усіх патріотично налаштованих громадян. І перетворити Україну в те, чим вона й повинна бути – великою фабрикою з виробництва серіалів для російського ринку.

Тільки цей план, звичайно ж, не вдасться. На відміну від героїв Орвелла, мільйони українців, загартованих повстаннями й війною, можуть на повний голос закричати: “Двічі по два дорівнює чотири”.