На перший погляд урядова криза в Україні добігла кінця. Підійшла до кінця дуже специфічним чином. За прикладом Володимира Путіна Володимир Зеленський прийняв прем’єр-міністра Олексія Гончарука в обстановці золотих палат Кремля — ​​кімнаті переговорів Адміністрації президента з золотими шпалерами. . Отримав від нього запевнення в довічній вірності. І, як і заведено у шляхетних монархів, гарант вирішив дати прем’єру ще один шанс.

Всю цю ситуацію можна було б розглянути з точки зору Конституції й  ролі парламенту при президенті Зеленському. Як уже неодноразово говорилося, ніякого права подавати прохання про відставку президентові у Гончарука не було. Адже згідно з Конституцією України прем’єр-міністр отримує свій мандат від Верховної Ради й  перед парламентом складає свої повноваження.

Втім, в цьому конституційному безладі устами глави фракції “Слуга народу” Давида Арахамії більшість вкотре визнала свою роль придатка до Адміністрації президента. Адже саме формальний глава фракції Зеленського сказав, що головним чинником для голосування буде саме позиція президента. Та й урядовою кризою все, що сталося, можна назвати з натяжкою. Адже урядова криза можлива виключно в умовах справжньої парламентської демократії, в якій уряд виконує виразну програму коаліції.

З точки зору режиму особистого правління Володимира Зеленського, який завдяки волі виборців установився в Україні, ні про яку урядову кризу не йшлося. Навіть характер оприлюднених записів з кабінету глави уряду, на яких Гончарук висловлювався про порожнечу голови президента, говорив про те, що метою інтриги було спричинити  емоційну реакцію президента.

У світлі сформованого цікавіше проаналізувати дві лінії розлому, через які режим Володимира Зеленського може покритися тріщинами. По-перше, конфлікт популізму з реальністю. По-друге, конфлікт олігархів за право отримати доступ до ухвалення рішень, тобто, тіла першої особи.

Всі, хто дивився запис зустрічі президента з прем’єр-міністром,  не могли не відзначити, що формальною причиною зустрічі стала інформація про зарплати та  премії міністрів. Президент розпікав прем’єр-міністра за те, що уряд занадто сильно віддалився від народу.І що жоден професіоналізм не може служити виправданням високих зарплат державних топменеджерів.

Ця розмова стала першим публічним проявом конфлікту передвиборчого популізму президента Зеленського з реальністю, в якій знаходиться Україна. І першим публічним зізнанням Зеленського в тому, що реалії в яких перебуває Україна,  починають відчутно бити по його рейтингу.

Передвиборний корабель Володимира Зеленського з його вкрай роздутими обіцянками економічного процвітання й  зарплат по 4000 тисячі доларів розбився об необхідність проведення консервативної економічної політики та збалансованого бюджетного процесу, орієнтованого на МВФ і інших кредиторів. Економічних передумов для того, щоб реалізувати чудеса, в легкості яких тодішній кандидат у президенти переконував виборців, немає. А отже  чим далі, тим більше режим персональної влади Зеленського буде зазнавати втрат, викликаних  фрустрацією населення від відсутності молочних річок з медовими берегами.

Виходу з цього глухого кута для президента немає. Якщо виконавча влада надалі   проводитиме поточну політику, рейтинг Зеленського продовжить падати. Однак не буде зламана система функціонування самої держави. У разі якщо в уряд прийде більш чуйний до питання передвиборних побажань президента прем’єр — економіка України завалиться. За прикладом Венесуели, де роздування соціалістичних державних зобов’язань президента Мадуро призвело до повного економічного краху і дефіциту харчових продуктів і засобів першої необхідності. Цей сценарій так само обрушить рейтинги довіри Зеленському, разом правда з країною.

Друга лінія розлому може стати для сформованого режиму ще більшим випробуванням. Як уже доводилося писати, сама перемога Володимира Зеленського на президентських виборах стала можлива завдяки консолідації всіх олігархічних сил і Росії навколо завдання по відстороненню від влади п’ятого президента України Петра Порошенка.

Росію в Порошенку, природно, не влаштовувала принципова позиція щодо протидії агресії проти України. Олігархат був розчарований декількома моментами. Перше — тим, що Петро Порошенко в умовах зовнішньої агресії був змушений спиратися на інститути державної влади. А значить — займався зміцненням самої держави. По-друге, тим, що держава як цілісний організм була готова виконувати дії, що йдуть всупереч з інтересами великих гравців. Наприклад, для збереження відносин з МВФ і США — націоналізувати “Приватбанк”. По-третє, сама обізнаність Петра Порошенка в тому, шляхом чого і як формується великий капітал в Україні унеможливлював обман президента в питаннях життєдіяльності великого капіталу.

Синхронні дії з дискредитації держави та минулої влади телеканалами, пов’язаними з кумом Путіна Віктором Медведчуком, і олігархами досягли своєї мети — Україну очолив значно  зручніший для Росії та груп впливу непрофесійний президент.

Однак, як вже неодноразово було в історії України, на цьому олігархічний консенсус в Україні закінчився. І почалася звична метушня за потоки і вплив на першу особу.  Компромат на прем’єр-міністра Гончарука, разом з діями депутатів з групи впливу Ігоря Коломойського по дискредитації уряду, став першим видимим свідченням руйнування консенсусу. І те, що Володимир Зеленський став на захист інституту уряду та особисто захистив Гончарука означає, що медовий місяць Володимира Зеленського з олігархічними групами добігає кінця (або тримається на тонкій нитці, про що свідчать поправки до закону 1210, звідки зникла газова рента).

Стрункий хор телеголосів на підтримку президента може розколотися, щойно  одна з олігархічних груп прийме рішення про те, що досягти своїх цілей з контролю над владою неможливо без оголошення війни президенту. Така ж телевійна війна може початися в разі, якщо Зеленський почне забувати про свої зобов’язання перед одними шанованими людьми та піде на зближення з іншою групою не менше шанованих людей.

На відміну від того ж Путіна, який оперує гігантськими грошима державних корпорацій, простір маневру для президента буде обмежений. А це означає, що вирішуючи питання власного контролю над владою він буде змушений або впасти політичною смертю, або почати зміцнювати державу й стати не стільки партнером одних кланів проти інших, скільки арбітром, загнавши себе у  звичне прокрустове ложе кожного українського президента, який усвідомлює реалії України. Оскільки здібності Володимира Зеленського усвідомити всю глибину проблем, м’яко кажучи, не очевидні, українська історія може знову закрутитися у звичному вирі війни олігархів один проти одного і війни всіх оліграхів з президентом і державою.