Команда Зеленського мала бути обережніша  з іменням  “Слуга народу”. Це — фраза навіть не часів сталінізму, а часів французького абсолютизму зразка 17 сторіччя.

Тоді “слугами народу”  називали державних чиновників-індентантів, яких корумпували регіональні еліти. Для них підкуп чиновників був життєво важливим у  конфлікті, який першим почав відомий історичний діяч Жан-Батіст Кольбер, котрий посідав найвищі державні посади у Франції з 1661 по 1683 роки. І це були часи правління Людовіка XIV, знаменитого фразою «Держава – це я».

Про це історик Ніколас Хеншел говорить в книзі “Міф абсолютизму, якби натякаючи, що “Слуга народу”  – не найкраща назва для партії, що взяла на знамена ідею “боротьби  з регіональними князьками”.

У типажі Кольбера взагалі можна пізнати деяких наших сучасників: цей історичний персонаж був не просто “перший міністр” (тобто глава уряду), але й “міністр усього”, “не перша, але й не друга особа в державі”.

Хоча своє становище Жан-Батіст Кольбер використав із максимальною користю для Франції. Він з нуля збудував військово-морський флот, і так Франція стала плчуватися  однією з найпотужніших держав світу. Кольбер першим став розвивати суконні мануфактури, завдяки чому Париж і став одним зі світових центрів моди. Кольбер першим у Франції став цілеспрямовано будувати річкові судноплавні канали та повноцінні шосе, за   кількасот років до появи знаменитих німецьких автобанів.

Сумнівно, що “Зе-команда”  навмисно  скопіювала негативний аспект діяльності Кольбера, тобто – боротьбу із регіональними елітами в рамках демонтажу «старої» політичної системи. Але й ненавмисно копіювати таку політику “першого міністра”  Франції не слід, бо вона призвела хіба до колапсу системи влади, стагнації в економіці та колапсу країни під час війни. Водночас, регіональні еліти не просто вистояли в конфлікті, але й посилили свій вплив на життя країни.

Історія зі словником

Абсолютизм – історичний феномен зразка 16-18 сторіччя, але він сучасній Україні ближчий, ніж ми думаємо.

Наприклад, своє класичне значення слово “суверенітет” – тобто самостійність країни у внутрішньому управлінні – набуло у 1648 році, під час оформлення Вестфальської системи міжнародних відносин. А до того часу слово «суверенітет» використовували в іншому значенні – самовільне рішення країни не платити за зовнішніми боргами. Рівно у тому ж значенні, як зараз до слова “суверенітет” апелюють противники співпраці із МВФ та “антиколомойського закону”.

Абсолютизм у політичному плані – не лише стиль правління середньовічної монархії, але й те, що уже зробив Зеленський. Тобто – максимальне розширення влади глави держави, та нівелювання інших центрів управління країною, наприклад Генеральних штатів дворянства як прототипу сучасних парламентів. Перрі Андерсон в книзі “Родовід абсолютистської держави” навіть стверджує, що кожен французький монарх до Людовіка XIV мав свого юриста (типажу Андрія Богдана), котрий коригував зводи законів так, щоб дворянство Генеральних штатів буквально трусилось від страху при появі очільника країни.

Щоправда, французька монархія часів абсолютизму себе «десакралізувала». Тобто, король мав не “божественну”  владу, а просто – максимальну владу в країні. Така концепція легітимності диктувала лише один принцип добору кадрів у владу – отримає посаду той, хто більше “занесе”, тобто офіційно заплатить в королівську казну. За часів Людовіка XIV такі “заноси”  складали майже 40% казни. Прайси за посади мали свій темп інфляції. Наприклад, за 16-17 сторіччя посада регіонального чиновника “подорожчала”  на 400%, гроші потрібно було якось “відбивати”, і тут корупцію створювала уже сама система добору кадрів.

Частина королівської казни витрачалася і на оплачені піар-акції, які тоді виконували придворні, або ж наближені до двору поети та письменники.

Роль опозиції в такій системі влади відігравало дворянство Генеральних штатів, а також регіональна аристократія, котрі були не лише чималими  землевласниками, але й “лідерами суспільної думки”. Щоправда, цих ЛСД більше цікавили  власні особистісні свободи, аніж обґрунтованість дій монарха і його оточення. Поняття “легітимність”  з’явилось лише під час Великої французької революції тільки тому, що доти це поняття було нікому створювати.

Власне, нікому було і поставити питання “а чи слід французами копіювати абсолютистську систему влади за зразком своїх сусідів”. У Франції зразка 17 сторіччя жило понад 20 млн осіб, у той час як в Іспанії – удвічі менше. Франція була завеликою за розмірами для абсолютистської влади, влада повністю контролювала хіба що Париж, і не могла дати ради наприклад з тим, що північ країни була хронічно неврожайна. Безконтрольне зростання влади монарха означало і безконтрольне зростання влади наближених до нього (в стилі Андрія Єрмака, котрий замість президента проводив нещодавно наради із головами ОДА).

Якщо вірити книзі Алексіса де Токвіля “Давній порядок і Революція”, то й нинішнє українське суспільство мало чим відрізняється від суспільства абсолютистської Франції. Простий селянин бідкався, що в аристократів забагато ріллі, хоча селянству належали щонайменше половина всієї землі Франції. Простий селянин дуже вигадливо приховував власний достаток, щоб уникнути сплати податків. І при цьому простий селянин вимагав, аби “уряд нарешті щось зробив”.

Як гартувалися реформи

Такий “нерозумний народ”  виправляти хотіли економісти зразка 17 сторіччя. Вони щиро вважали, що саме держава має “підіймати рівень свідомості громадян”, щоб привести усіх до одного стандарту лояльності країни. Хоча цілком можливо, що кращим заняттям для цих економістів могло бути консультування чиновників. За словами де Токвіля, бюрократія Франції початку 17 сторіччя “діяла енергійно, але малорезультативно”.

Змінити таку систему суспільних відносин у Франції першим взявся знаменитий кардинал Рішельє, котрий із 1624 по 1642 роки очолював уряд країни. Стимулом для реформ стало дорожчання війни як основного засобу тогочасної зовнішньої політики – якщо на початку 17 сторіччя рік бойових дій коштував 5 мільйонів ліврів, то на початку 1620-х років – уже 16 мільйонів ліврів.

Щоб покривати воєнні видатки, Рішельє вирішив активніше збирати податки. Тим більш, як стверджують історики, фіскальні “схеми” та “скрутки” існували уже тоді. Просто їх було зручно ховати, бо стиль ведення бухгалтерії був навмисне плутаним, та взагалі не передбачав існування таблиць із цифрами доходів та видатків по конкретних господарствах.

Тому кардинал вирішив запровадити нову владну вертикаль – державні інтенданти, по суті – перший регулярний кабінет міністрів зі своїми представниками на місцях. На такі посади Рішельє відбирав здібну неродовиту молодь. Вона по суті мала виконувати роль “смотрящих”  (тобто бути посередниками між центром та регіональними елітами), але при цьому бути “технократами” та “професійними чиновниками” у звичному для нас розумінні. (просто поняття “технократ” першими винайшли американці в І половині 20 сторіччя, а “професійна державна служба” – винахід французів другої половини минулого сторіччя).

Ці середньовічні “технократи”  поводилися так само, як і сучасні українські – тобто, впадали в істерику за кожної перешкоди у діяльності. Але ця обставина лишалась без особливої уваги Людовіка XIV, котрий”вважав за краще мати справу лише з тим, що сам помічав”».

Власне, Жан-Батіст Кольбер був вихідцем саме з такої системи.

Інструкція до компактної держави

Свою політичну кар’єру Кольбер почав як “антикорупціонер”, тобто – викрив корупцію головного інтенданта фінансів Ніколя Фуке та став його фактичним наступником.

Стимулом для реформ Кольберові було те ж подальше дорожчання війни – рік бойових дій у 1635 році коштував 33 мільйони ліврів, у 1640 році – уже 38 мільйонів ліврів. При цьому збори прямих податків упали із 72,6 млн ліврів у 1643 році до 56 млн ліврів у 1648 році. Ситуацію не рятувала навіть нова серія продажів посад, тому сумарні доходи держави упали на 28% за 1650-початок 1660-х років. Натомість, прямі податки із доходів населення виросли удвічі, або із 36 млн ліврів у 1635 році до 72,6 млн ліврів у 1643 році.

Реформи Кольбер почав зі зміни самої системи сплати податків: наприклад, талью (щось на кшталт сучасного податку на доходи фізосіб) зменшили майже на чверть, і її збори відповідно упали від 42 до 34 млн ліврів на рік. Водночас непрямі податки для заможних верств населення виросли на 60%, завдяки чому розмір монаршої казни збільшився удвічі.

Кольбер був також прихильником «компактної держави». Тому число низових чиновників, у першу чергу збирачів податків, скоротили до 60 тисяч осіб, а бюрократичний апарат уряду – буквально до кількох сотень осіб. Цей факт показує, що Кольбер не розумів, у якому політичному контексті можна застосовувати концепцію “компактної держави”, бо для повсякденної служби лише одному королю при дворі на змінній основі залучалось від 10 до 50 тисяч дворян одночасно.

Наступний факт свідчить, що Кольбер взагалі не знав, як і управляти “компактною державою”. Бо з одного боку, діяч наказував своїм інтендантам не зачинати конфронтацію з місцевими елітами.
З іншого боку, Кольбер мав доволі суб’єктивну методу оцінки податкових звітів інтендантів, які писались за результатами інспекцій “на місцях”: якщо рапорт написано “занадто швидко”, то  отже  він “поверховий”, якщо “занадто повільно” – тож  у ньому є “приписки” на користь місцевих еліт, і отже  “регіональні барони” підкупили чиновника.

Тим більш, що заборона інтендантам вступати в конфлікт із місцевими елітами аж ніяк не означало заборону самому Кольберу “оголошувати війну” “регіональним князькам”.

Як зауважував Хеншелл у своїй книзі, інтендантам Кольбера нічого і не лишалось, як справді бути “слугами народу”, тобто регіональної знаті, і відтак займатись регулярними “приписками”  про зростання бази оподаткування та фіскальних платежів до держскарбниці.

Тому, на думку автора, документи часів Кольбера з економічними показниками не показували реальної ситуації на місцях.

Корумпування 2 “слуг народу” було прихованою частиною тривалого конфлікту “першого міністра” та місцевих еліт.

А ось відкритою частиною конфлікту було “підігрівання” протестів проти начебто “«антинародної” фіскальної реформи Кольбера, хоча за його часів вцілому податкові збори якраз упали на 2%. Водночас, його попередники за 70 років посилили податковий тиск на 330%, наступники – на 85% (у всякому разі саме так підрахували французькі історики).

Слабка держава кидає у в’язницю за вірші

По суті, Кольбер програв сам собі. У боротьбі із регіональними елітами він втратив керованість власного бюрократичного апарату, котрий подавав завідомо неправдиві дані. На їх основі Кольбер прийняв хибне рішення умовити Людовіка XIV піти війною в 1672 році на Голландію, як основного конкурента на світовому ринку тканин. І тут виявилось, що Франція не має достатнього економічного потенціалу для ведення війни, хоч і армія була добре навчена. В підсумку, першим збідніло просте населення, котре відповідно “віддячило”  Кольберу – масовими заворушеннями у день його смерті 1683 року (навряд чи цей бунт не був спровокований).

Провал Кольбера означав і остаточний провал концепції “професійного уряду”, або якщо завгодно – “нових облич”  в реаліях абсолютистської Франції: країна з 1714 по 1789 року (тобто до Великої французької революції) мала лише трьох міністрів, що не були титулованими аристократами.

Врешті, Кольберів конфлікт із регіональними елітами обернувся і подальшим ослабленням влади короля, та надмірним посиленням влади його оточення. Роберт Дарнтон в книзі “Поліція і поезія”  пояснює, чому Бастилія стала ненависна французам. Просто в цю в’язницю поліція кидала авторів сатиричних віршів про короля Людовіка XV. Арештантами Бастилії були якраз особи із привілейованих прошарків суспільства, про долю яких, втім їх родичі не могли отримати жодної звістки.

А найосоружніше в цій ситуації було те, що організатором поліцейського терору за вірші стала дружина короля Людовіка XV, котра вочевидь вирішила попрацювати й таким собі “піар-менеджером”.